Мистецькі проекти відділу літератури з мистецтва.
Інтерв'ю із завідувачем Галиною Пристай
у програмі "Наші гості" (радіо "Дзвони")

середа, 14 грудня 2022 р.

Марія Вайно

Марія Вайно – українська письменниця, поетеса, новелістка, кінодраматургиня, членкиня Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України. Лауреатка літературних премій: імені Василя Стефаника, імені Івана Франка, лауреатка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» 2000 і 2001 років. Лауреатка обласного конкурсу «Краща книга Прикарпаття» за роман «Нотатки її життя, або кохання в запропонованих обставинах» та ін.
 
Народилася на Галичині. Виросла в місті Калуші на Івано-Франківщині. Складати вірші почала дуже рано, друкуватися – з четвертого класу. Творчим вчителем був поет Йосип Попадюк. «Він мене взяв за руку і вивів на творчу дорогу», – каже авторка. Ще школяркою брала участь у зльотах юних поетів та прозаїків у Києві. Закінчила Чернівецький держуніверситет. Отримала фах філолога за спеціальністю: українська мова та література. Працювала вчителем, старшим викладачем Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу на кафедрі документознавства та інформаційної діяльності; постійно співпрацювала з видавництвами.

Деякий час проживала в Києві, працювала літредактором, а згодом редактором на Першому національному телеканалі.
 
Займалася в народній кіностудії «Верховина» м. Івано-Франківська (керівник Юліан Яковина). Відтоді пише кіносценарії.

Певний час викладала в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника сценарну майстерність.

Досі викладає як гостьовий викладач у різних навчальних закладах; розробила авторську програму, за якою створила посібник «Сценарна майстерність» у двох книгах: написання п’єси і написання кіносценарію (1-ша кн.) та написання сценарію естрадно-масових театралізованих видовищ (кн. 2-га) у співавторстві з професором А. З. Житницьким. Аналога такого посібника в Україні немає.

Марія Вайно поводить заняття у кіндраматургійній школі за своєю авторською програмою (очно та онлайн), а також майстер-класи зі сценарної майстерності для кінорежисерів та режисерів естрадно-масових видовищ, Script Doctor (корегує та редагує кіносценарії). Працює на окремих кіносценарних проєктах.
 
Нині – вільний письменник.

Автор більше 20 видань: поезія, проза, кіносценарії; посібника «Сценарна майстерність» у двох книгах. 

Членкиня Національної спілки письменників України, членкиня Національної спілки кінематографістів України (як кіносценарист), членкиня правління Національної спілки кінематографістів України, Лауреатка міської премії ім. Івана Франка та літературної премії ім. Василя Стефаника в галузі літератури, двічі лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» та інших.

З 2021 року заснувала Громадську неприбуткову організацію «Імпресія», яка стала ініціатором і співорганізатором Всеукраїнського конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника разом з Національною спілкою письменників України та Товариством письменників та журналістів ім. Івана Франка. ГО «Імпресія» ініціює й проводить немало акцій, зокрема акцію: «Волонтери культури – волонтерам війни» та ін.

Марія Вайно виростила двох синів. Мешкає в місті Івано-Франківську.

 

МАРІЯ ВАЙНО: «ЗРІЛА ПОРА МАРІЇ ВАЙНО»

 
Марія Вайно – гарна, світла людина, жінка сильної вдачі, рішучих вчинків та незламного духу. Вона і ніжний лірик, і талановита письменниця, і цікавий кінодраматург. Це турботлива мати і жінка з глибокою філософією життя. Вона – членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки кінематографів України. Лауреатка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» 2000 року в жанрі кіносценарію за кіноповість «Чоловік у кредит, або Четвертий варіант» та 2001 року в жанрі роману за роман у новелах «Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету». Лауреатка міської премії ім. І. Франка 2002 року в галузі літератури за роман у новелах «Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету» та кіносценарій «Свекрушина». Лауреат обласної премії ім. В. Стефаника 2013 року за книги «Шкіци на одвірках» та «Станіславські фрески». Лауреатка обласного конкурсу «Краща книга Прикарпаття» за роман «Нотатки її життя, або кохання в запропонованих обставинах» та ін.


У творчому доробку Марії Вайно понад 20 художніх видань, зокрема єдиний в Україні посібник «Сценарна майстерність» (у 2-х книгах).

Марія Вайно… «Жінка з келихом дощу». В її житті не все було просто, однак за все дякує Богу.

Незважаючи на щільний графік роботи, Марія Вайно з радістю погодилася поспілкуватися з нами.

– Де і коли Ви народилися? Ким були Ваші батьки?

– Не відчуваю віку. Це просто паспортні дані. А там… – шістдесят… Зріла пора. Щодо сім’ї… Якби не було в мене цих батьків – не було б і мене такої. Нас збирає докупи саме дитинство.

Народилася я на Рогатинщині, в селищі Букачівці, де працював батько. Згодом сім’я переїхала до Калуша, де я і провела все своє дитинство та юність.

Мати, Ольга Юріївна Іваницька, українка, в минулому вчителька початкових класів та математики, мала поетичну душу, яку дарувала мені....

Батько, Гуго-Едуард Карлович Вайно, естонець, захоплювався технічними науками, був раціоналізатором на виробництві, працював газоелектрозварником і електриком на заводі ЗБВіК в Калуші.

Батьки були репресовані і познайомилися в суворих просторах Сибіру.

– Ким Ви хотіли стати в дитинстві?

– З дитинства любила бавитися у вчительку, збирала дітей біля якогось дерева і вчила читати і рахувати, розрізняти букви, які сама вже знала. Ходити могла зі старим букварем, в який було вкладено багато інших папірців і засушених листочків. Таке бачила у вчительки, яка жила на нашій вулиці… Батьки будувалися, мене цікавило все. А ще тато казав, що будь-яке знання у житті знадобиться. Багато чого вмію, знаю… Ще мріяла мати дуже багато дітей, щоб було кого вчити і любити. Якби вони мені легше давалися, я була б багатодітною мамою – і щасливою в материнському сповненні.

– Пані Маріє, сьогодні Ви відома письменниця. З чого розпочалося Ваше творче життя? В який момент Ви усвідомили, що потрібно взяти олівець і щось написати?

– Довший час це було не усвідомлення, а просто бажання робити те, що добре виходить. Писати, виловлюючи звучання слова і нерва; жити, набравшись досвіду, переживши немало, наробивши багато помилок; самій виховувати двох синів; і аж потім – повернутися до творчості усвідомленої, коли, здавалось, несила жити… Залишитися собою і писати, відчуваючи слово у дії краєм клітини своєї.

– На Вашу думку, чому Ви присвятили своє життя?

– Нехай це визначають і вираховують інші, адже «по ділах» моїх творчих мене судитимуть. Я знала єдине. Бабця мене вчила: «Як маєш талант – не закопуй його, – тоді ти перед Богом залишишся чесна». Відчувала в собі два таланти: писати для людей, аби не зачерствіли їхні душі, і бути вчителем, який знає достойно свій фах і щиро любить дітей. А ще присвятила життя своїм синам. Я вдячна Богові, що він отак, ні за що, дарував мені дітей.

– Яку людину вважаєте своїм першим слухачем?

– Першим моїм слухачем була мама. Вона знала багато поем, поезій з «Кобзаря» напам’ять, дуже гарно, чуттєво (мала хист артистичний) читала. Щось руками робила, шила – і читала, іноді тільки відкладала шиття. Це було щось таке величне і незаперечне, що я тремтіла від чуття, яке вже іноді й знала, як і що завершиться, але у маминому виконанні сподівалася на чудо… А потім ми ще довго говорили. Я питала, а мати розповідала. Багато історій з життя… Дуже багато і мудро спілкувалися батьки, так безпосередньо висловлюючи свої думки ненав’язливо, наче мене й нема… Ці коментарі формували мій світогляд. А далі, як почала писати, – мама була моїм найстрогішим учителем. Якщо скаже, що це слово їй «шпинтить», себто заважає, то я, як би то внутрішньо тому не противилася, згодом сама переконувалася, що все-таки можна знайти кращий варіант, – і все речення, думка аж враз засвітиться ним. Вона навчила мене дуже важливого у творчості: вміння відчувати матеріал, з яким працюєш, в найкращому варіанті, не поспішаючи, ще і ще раз себе перечитуючи: перепитуючи, чи то все, на що ти як автор здатна?..
 
 
– Коли з’явилися перші рядки?

– Складати вірші почала рано, ще не вміючи писати. Мати перші рядки записувала, а я в такий спосіб вибиралася з кутка. Малою я була, як казала мама, – «урвителем»… Тоді добряче мені діставалося від мами… Рятувала філософія тата (він завжди на все знаходив раду) – тож, аби не перечити маминому вихованню, казав, що це корисно для кровообігу, і я в це свято вірила, та й ляпас на тому, «для порядку», місці був як належне за те, що робиш… Від того не боліла душа. Одного разу поставила мене в куток мама та й скаржилася не знати кому: «Що то мені за дитина вродилася? Он Галочка цьоцина (моя двоюрідна сестра Галина Турелик, старша за мене на сім років) маму успіхами тішить, пише вірші, друкується, а тут – «рве її» ходити кудись далеко, забувшись спитатися дозволу, та ще й дітей за собою веде». – «Що це за така Америка, – відповіла я, – вірші складати? А що, не всі складають?» – «Якщо ти така мудра, то складай, а не задавай дурні запитання». Відтоді, коли ставили мене в куток, то я вмить починала проговорювати поеми і мама, як чула щось слушне, перепитувала, а оскільки я голосно в кутку говорити не могла, – то помаленьку дозволяла підійти до столу, де вона сама ті рядки записувала, говорила, що тут гарно, а там – нічого нового ти, Марійцю, мені не оповіла…
 
– Чи є та людина, яку вважаєте своїм першим професійним у літературній творчості вчителем?

– Директор дуже успішної на той час у Калуші середньої школи №1, де я навчалася, Я. Й. Рабінович, познайомив мене з поетом і керівником літературної студії «Карпатські акорди» Йосипом Антоновичем Попадюком. Як він мене правив!!! Іноді здавалося, що він відрубує мені ноги-руки, креслячи довгі вірші-поеми. Це була наука лаконізму й огранення стилю. Він вчив працювати з віршами професійно. Саме цей Чоловік вивів мене на людну дорогу. Друкуватися почала з четвертого класу.

– Пам’ятаєте свій перший вірш?

– Це був вірш про дітей В’єтнаму, що вони «мучаться, вмирають малі», а вже згодом у дитячій «Зірці» було надруковано вірш «Щоб не було війни!».

– Чи шкодуєте Ви про щось у своєму житті?

– Так, є, як і в кожного з нас. Багато помилок, які було мені дано для якогось пізнання й усвідомлення чогось дуже важливого. Є жаль, а є і помилки в моєму житті… Повіриш людині, а згодом осягаєш суперечність судження: благі наміри щодо когось можуть тебе ж і знищити…

– Ваше гасло, життєве кредо?


– «Якщо не можеш зробити найкраще – зроби кращим те, що можеш» (англ. прислів’я). Отже, якщо світ мені не змінити, то хоч якийсь його кусень – можна, аби не закорявіло чиєсь і моє чуття… (Тому й назва останньої книги вибраного так і називається – «Кусень світу»).

– Чи складно писати? Взагалі бути письменницею для Вас – це задоволення чи важка праця? Чому пишеться: щоб вивільнити емоції чи для чогось іншого?

– Я більше скажу в «Нотатках її життя» (якщо вони будуть)… А загалом, чи складно вмиватися, вдягатися, пити чай чи каву? Якщо це стиль життя, то це просто потреба, яку не відокремлюєш від себе. Пишеться, бо відчуваєш потребу щось сказати. Десь шкірою ти відчуваєш свого співрозмовника-читача і знову й знову йдеш із ним на зустріч: це дуже важливо… Так ти звільняєшся від того, що мала зробити і зробила…

– Як народжуються Ваші великі та малі твори: поезія, мала проза, романістика, кінодраматургія?

– По-різному дуже. Новелістика, яка має луком натягнутий живий нерв, де образовираження тримає його і думку, а не просто говоріння події, де стиль має свою мелодику, як поезія в прозі, пишеться довше і складніше. Те, що диктоване дією, подією, як у кіносценаристиці, – пишеться легше і швидше. Поезію пишу мало. Вона в мене замовкає періодами, потім воскресає знову. А проза – це натхнення безупинне… Якби не було якихось справ, які б мене не відволікали, – я б сиділа і тільки писала…

– Чим кіноповісті Марії Вайно відрізняються від її кіносценаріїв?

– Це кінотвори для читання. У нас немає українського кіно, бо це дуже дороге мистецтво, але я його дуже люблю, знаю, як створювати для нього достойний сценарій… Проте, не чекаючи кращих часів, я пішла письменницьким шляхом і залишаю ці історії друком для своїх читачів-глядачів. Моя кінодраматургія читабельна, моя новелістика проникла і сюди… Це не «голий сценарій» для режисера.

– Ви здивували всіх виданням посібника «Сценарна майстерність» (у двох книгах): написання п’єси, кіносценарію, сценарію естрадно-масових видовищ. В Україні подібного посібника нема.

– Це дійсно так. Загалом це дуже потрібний підручний матеріал не тільки для студентів, а й для поціновувачів цих мистецьких сфер, аби могли говорити про побачене не на рівні «подобається»-«не подобається», а предметно аналізуючи побачене... Я давно вивчала цей матеріал, сама.

– Ви людина настрою чи людина-«органайзер»?


– Звісно, я людина настрою за природою, інакше не могла б писати чуттєві твори. Проте життя навчило мене організовуватися: я викладач, я мати, яка самотужки виховала двох синів. Я мусила все встигати, робити те, що треба, а не тільки те, що хочу, продумувати свої дії і слова… Я досі стараюся бути відповідальною.

– Ви уважна і завжди посміхаєтесь. Це природа чи щось інше?

– Я буваю «в собі»: йду і не бачу нікого… Тож вибачайте, друзі. Замислюся, іноді в голові прокручується сюжет чи сюжетні лінії… Але якщо я включаюся в товариство чи людину, то з того радію, бо щиро люблю людей, люблю їх «читати». Тому не дивно, що часто я всміхнена, хоч у дитинстві була і «набундючена», як казала мама. Знаєте, коли я думаю, то завжди чомусь суплюся… Напевно, тому, що шукаю, вивіряю, не довіряю і мушу переконати саму себе, що це саме той варіант. Напевно, тому…

– З ким Вам найцікавіше спілкуватися?

– З людьми, з якими маю спільні інтереси. І то виходить, що з різними по-різному: з одними мені цікаво по життю і посусідству, з іншими маю спомини минулих літ, з тими мені цікаво в літературі чи в кіномистецтві, педагогіці, творчості, а з цими – кров рідну відчуваю так, що аж тече всередині надривно… Як бачите, по-різному…
 

– Чи можете покинути Франківськ, виїхати в інше місто чи за кордон?

– Це вже було… Я за першим чоловіком, він був військовим, побувала в Чехії певний шматок життя, там народила старшого сина. Саме там я відчула, що таке ностальгія. Згодом після важкої недуги довелося поїхати до Києва. Там жила декілька років, прижилася. Могла б і залишитися. Мала хорошу роботу, працювала на Першому національному, співпрацювала з іншими телеканалами. 
 
Син поряд. Але син одружився. Молодим краще жити окремо. Винаймати квартиру собі – це мати ще одну роботу – жити без продиху в чужих кутах… Я повернулася додому. Тут який не є – а дах над головою… Іноді, коли хворію сильно, перейти хату несила, а нікого поряд нема, – жалкую, що діти далеко… Гадаю, що могла б переїхати, якби вдалося придбати житло, в місто до когось із синів. Проте життя покаже. Адже дуже хочеться помирати, відчуваючи рідний подих поряд… (До речі, пишеться потужно мені саме тут, в Івано-Франківську). 


– Чи є у Вас хобі?

– Так. І фотографія, і малювання пастелями, і постійне навчання чогось нового. Люблю процес навчання як такий. Ось наразі вивчаю англійську…

– Над чим працюєте зараз і про що плануєте писати далі?

– Про це говорити не буду, поки пишеться. Не буду хвалитися тим, чого ще нема. Творчість – то цілісний організм. Не покажу ж вам кавалок його руки чи ноги… Не ображайтеся, але про плани творчі не кажу. Коли щось напишу, видам – знатимете першими…

– Як Ви ставитеся до популярності деяких авторів у Інтернеті? Чи користуєтеся якимись мережами?

– Так, усі тепер користуються Інтернетом, це не секрет. Я маю свій сайт, я є у мережах, зокрема у «Фейсбуці», «В контакті», «Ґуґлі» і т.п. Проте там не засиджуюся, бо Інтернет – це вампір часу. Даю собі хвилин 15–20 щодня. Бо не встигну зробити своєї паперової роботи. Вона в мене головна і забирає нескінченну кількість часу… Щодо популярності в мережах, то вона – неоднозначна. Тепер творчість кожного автора резонує презентаціями, зустрічами, новими книгами в Інтернеті. Це нормально, бо це вже стиль часу. Щодо «популярності самвидавів» у мережах, то там з’являється багато авторів, творчість яких не викінчена, сповнена переспівами знаного, стоптаними образами, лише перетасованими в римах новим автором. Люди-нелітератори цього не спроможні помітити, їх задовольняють такі «альбомні», «для домашнього вжитку» твори, вони ставлять множинні «пальчики вгору», але в літературі імена таких авторів можуть не зостатися: тут потрібен свій, не схожий на інших, стиль, своє образовираження, чуттєвість, філософія. Можна провести паралель з кіно. Є «мило», й багато людей це сприймають, але ж професіонали знають, що це «одноразова» творчість або «дешева історія», яка «заграє з глядачем», знята найменшими кінематографічними можливостями; себто, знаючи засоби і можливості кінематографа, так недбало розповісти історію в кіно – неповага до цієї сфери мистецтва. Я вважаю, що у всьому має бути професійність. Оперний спів подобається не всім, але це такий високий у філігранності, такий вимогливий до себе жанр. «Загравати з глядачем» може естрада, це в її природі. Загалом у літературі теж є «ширвжиток» (детектив, бульварна, альбомна, щоденникова творчість, що заповнює ятки й мережі Інтернету) і справжня література, її наукове, критичне розпізнавання.

Що би Ви побажали читачам бібліотеки і своїм читачам?

– Хороших книжок, які б людину ростили, а не руйнували (тепер і таких досхочу, треба бачити чи відчувати ту відмінність). Хочу вклонитися вам, бібліотечним працівникам. Ви нині в непростій боротьбі з Інтернетом, електронними виданнями. При тому ви бережно облюбовуєте кожну книгу, з повагою ставитеся до автора, стараєтеся зробити все можливе і неможливе. Паперова книга залишиться як щось сокровенне, чого можна доторкнутися, притулити до себе, роздумувати, шукаючи щось дуже важливе серед рядків. Я певна: вона залишиться, як і театр, поряд із кінематографом.

Своїм читачам сердечно дякую, що люблять те, що я пишу, і найголовніше, як я кажу, – за їхній «талант відчувати інших»…


Персональний каталог – авторські твори
та документальні матеріали





















Фотолітопис фрагменти життєпису у світлинах































Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.