Студія творчих постатей: "Одкровення митців": Дейнега Михайло Ярославович

Дейнега Михайло Ярославович – народився 14 січня 1951 р. в (смт Жовтень Станіславської обл., нині Єзупіль Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.) – майстер художнього ткацтва, живописець і реставратор. Член НСХУ (2002). Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (викл. Д. Довбошинський, В. Манастирський, М. Токар).

Учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних мистецьких виставок та пленерів від 1976 року. Працював в Івано-Франківських художньо-виробничих майстернях (1971–76рр.); на кафедрі текстилю Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва; викладач кафедри образотворчого мистецтва Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника; директором, художником монументального цеху Івано-Франківського художньо-виробничого комбінату (1983–1985); директором Івано-Франківського художнього музею (від 2002); нині заступник директора культурно-мистецького центру «Палац Потоцьких».

Виконує художнє оформлення й моделювання виробів текстильної та легкої промисловостей. Колористика гобеленів Михайла Дейнеги пов'язана з декоративно забарвленим асоціативним живописом та лінеарною графікою. Здебільшого гладкотканий гобелен доповнює накладними декоративними елементами, просторовими комбінаціями нитяної основи. Пейзажі митця чисті й світлі, без тіні драматизму, сповнені спокою. Рослинні композиції вражають вишуканістю, широкою палітрою барв.

Окремі роботи зберігаються в Україні та за кордоном.

МИХАЙЛО ДЕЙНЕГА
«МИТЕЦЬ СОНЯЧНО-БАРВИСТИХ ІМПРЕСІЙ»

Знайомтесь – художник, член НСХУ, лауреат обласної мистецької премії ім. Я. Лукавецького, заступник директора культурно-мистецького центру «Палац Потоцьких» та просто відкрита і щира людина – Михайло Дейнега.

Художник є учасником багатьох обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Його картини зберігаються в приватних колекціях в Україні, Росії, Польщі, Німеччині, Великобританії, Франції, США, Ізраїлі тощо.

Свої твори Михайло Дейнега представляє на персональних художніх виставках.

Великим досягненням митця стало створення асоціації «Музейне коло Прикарпаття».

Дивлячись на цю красиву, успішну, талановиту людину, не один із шанувальників його творчості заздрісно зітхне і замріється: от би й мені стати таким! Та хоч як би нам хотілося казки в житті, вона зазвичай приходить до тих, хто прагне створити її своїм талантом, розумом, серцем, душею, до тих, хто знає, чого хоче від цього життя, хто вміє побачити в ньому головне. Отоді можна сподіватися на диво, як це сталося з Михайлом Дейнегою.

– Пане Михайле, з чого розпочався Ваш творчий шлях?
– Все почалося 51 рік тому, коли дев’ятирічним пішов вчитися до художньої школи м. Івано-Франківська. Цей штрих моєї біографії можна вважати першою сходинкою до живопису, до мого покликання як митця. На щастя, мав добрих викладачів та середовище, тому ще в юні роки почав експериментувати.

– Які навчальні заклади стали фундаментом у Вашому зростанні як художника?
– Після художньої школи навчався в Косівському училищі народних художніх промислів (тепер Інститут прикладного та декоративного мистецтва ім. В. І. Касіяна). Закінчивши його, маючи в руках фах майстра, розпочав свою трудову діяльність. Спершу це був Івано-Франківський художній комбінат, потім викладацька праця в художній школі. Проте, зрозумівши, що, крім промислу, яким я володів, потрібно мати ще певний рівень мистецької освіти й мислення, я вступив до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Відрадно, що там мене вчили швидше не малювати, а думати, зіставляти й аналізувати. На мою думку, це найголовніше. Адже справжній художник – людина мисляча, яка пропускає крізь себе багато інформації, емоцій, переживання самотності, катарсисів…

– Зазвичай батьки дають своїм дітям право вибору. Вам було дано таке право?
– Так, я мав можливість вибирати. Хочу сказати, що мій прадід теж був художником, і я свій талант, напевне, перейняв саме від нього. Тому в родині не виникало супротиву щодо моєї майбутньої професії, батьки сприйняли моє рішення цілком спокійно і виважено. Я не уявляв своє життя без пензля, без фарб, без праці з кольором, тоном, пластикою, ритмом.

– Якою була Ваша перша картина?
– Коли я навчався в Косові, бабуся попросила мене намалювати ікону Божої матері. Вона й стала моїм першим творінням. На жаль, ця картина на сьогодні не збереглася.

– Розкажіть, будь ласка, про техніку і стиль Ваших робіт. Як народжуються і втілюються в життя ідеї?
– Роботи народжуються з внутрішнього та зовнішнього середовища мого буття. Вважаю, що живопис – це розмова. Так, живопис може бути мовою. Малярство сьогодні дуже важливе, тому що в світі потужних медіа так хочеться побачити картину. Живопис як він є. Зроблений руками. А щодо стилю, то він асоціативний, що базується на істині: з мікрокосмосу народжується макрокосмос, і навпаки.

– Хто ініціював Вашу першу виставку і де вона відбувалася?
– В 1974 році проводилася всесоюзна виставка, і на ній вперше виставлялася моя картина «Карпати», написана аквареллю.

– Чим є для Вас творча праця на пленері?
– З упевненістю можу сказати, що робота на пленері – це вміння розслабитись і отримати задоволення від власного творіння.

– Кожен митець має свої цікаві та улюблені теми. Чи є у Вас щось подібне цьому?
– Моїми улюбленими темами є все, що належить до категорії «new». Це і портрети, й пейзажі в цьому неординарному стилі. Я не визнаю в мистецтві заборон, якихось табу, тут не може бути закритих тем. Для мене це частина життя. Кожен елемент, що я його додаю до своєї роботи, кожна тема, що виринає з глибин моєї душі, виступає інструментом чи необхідною складовою до мого висловлювання. Мистецтво любить передусім майстра, а отже, повинна бути індивідуальність. Це безцінне. Це частина менталітету, частина оточення, частина культури. Це все разом. Це відбивається в начерку, в невеликій акварелі. Це тонка матерія.

– Які завдання та цілі Ви поставили перед собою, очоливши колектив працівників Івано-Франківського обласного художнього музею?
– Найголовніше своє завдання як керівника я вбачав у тому, щоб насамперед вивести художній музей на високий європейський рівень. І думаю, що це завдання виконав.

– Ви є співорганізатором Музейної асоціації Прикарпаття. Як вона називається? Що стало поштовхом до її створення?
– Ця асоціація називається «Музейне коло Прикарпаття». А причиною її виникнення стала потреба створення музейної спільноти, яка б пропагувала та підтримувала музейництво. Адже погляньмо, що роблять музеї для популяризації мистецтва? Переважно небагато. Якщо говорити про міжнародні контакти, то вони відбуваються здебільшого нечасто. Тому й створили таку асоціацію, метою якої є координація роботи музеїв Прикарпаття і не тільки. Директором асоціації сьогодні є Ярослав Штиркало – директор Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею.

– Хтось із мудреців сказав: «Щоб довго жити, треба любити й творити». Чи згодні Ви з цим висловом?
– Звісно, я погоджуюся з цією думкою. Адже мистецтво змушує людину ставати кращою. Ми самі повинні розпізнавати і відчувати його красу, споглядати й розуміти ту глибину та споконвічні істини, які закодовані в мистецтві. Хочу сказати, що мистецтво – це не видовище, а швидше невтомна праця душі і духу, що потребує системних зусиль. Як зауважив Євген Маланюк, «Мистецтво – не розвага на поталу публіки, а витаючий голубом Дух Святий...».

– Кожен із нас пише власну історію життя, малює власну картину, добираючи на свій розсуд, якими фарбами це робити і якою вона має бути – яскравою, красивою, оптимістичною чи песимістичною і непривабливою. Якою створили свою картину Ви, пане Михайле, і якою створюєте її нині?
– Я малюю її однозначно яскравими колоритними фарбами без тіні песимізму й фальші, і намагатимусь створювати її такою й надалі.

– Чи є бажання щось змінити зовнішньо або внутрішньо?
– Є бажання змінити все – цілий світ і кожну людину зокрема!
Сім’я – це та глибина щастя, яку ніщо в світі не може дати: ніякі життєві досягнення, ніяка кар’єра. Йти вперед має сенс тільки тоді, якщо ти не один!

– Пане Михайле, розкажіть про Вашу сім’ю.
– Ось уже багато років моїм вірним товаришем і коханою жінкою є дружина Любов. Господь подарував нам прекрасну доньку Христину. На сьогодні вона є вже самодостатньою людиною. Саме ці дві чарівні дами є моїми творчими музами, які надихають на створення прекрасних художніх полотен, є стимулом мого життя.

– Чи є у Вас хобі, окрім живопису? Чим займаєтесь у вільний від роботи час?
– Хочу сказати, що живопис – це моє життя, а все, що поза ним, – це хобі.

– Що чи хто є джерелом Вашого натхнення?
– Всеокрилююча любов завжди була, є і буде джерелом мого натхнення. А якщо бути конкретнішим і відвертішим – то це любов до ближнього. Я безмежно щасливий, що мене оточує талановита молодь, яку я дуже ціную і люблю за її неординарність, за те, що вона мислить і творить глибинно.

– Якими принципами керуєтесь у повсякденному житті?
– Я постійно керуюся принципом: щоб зрозуміти цей дивний світ, потрібно полюбити того, хто поруч із тобою. Кредо мого життя: не чини зла ближньому – і тоді добре буде тобі жити на землі. Тобто потрібно жити по-християнськи, так, як цього вчать нас Божі Заповіді.

– Який зміст вкладаєте Ви у слово «любов»?
– У моєму житті було і є три любові: до живопису, до дружини Любові та доньки Христини. Любов – це та проста істина, яка керує світом, диктує нам правила життя. Це щира посмішка, ніжне слово, це вічне багаття, яке зігріває наші серця, захищає їх від байдужості повсякденного буття.

– Щовечора небо народжує зорі. Комусь вони освітлюють шлях, хтось при їх спогляданні загадує бажання або серед їхньої безмежної кількості шукає свою зірку успіху. Бажаємо, пане Михайле, щоб Ваша зірка успіху завжди супроводжувала Вас по мальовничих сходинках прекрасного, а зірка щастя сповнювала життя Вірою, Надією та Любов’ю.

P. S. Кожна людина очікує від життя лише світлого різнобарв’я. Та чи буде воно таким, залежить тільки від нас. Ми самі повинні дбати, щоб яскраве сонце освітлювало наше внутрішнє буття, проганяючи легку захмареність. Прикладом такої сонцесяйності є життя і творчість Михайла Дейнеги, твори якого з їхнім багатством композиційних змін поєднують моцартівську легкість, делікатність та вишуканість. У своїй цілості вони справляють незабутнє відчуття. Глядач не старається висортувати зорові враження з поодиноких творів митця, а залишається із загально піднесеним настроєм, наповненим багатством чистих поетичних почувань.