Народився 17.06.1937р., с. Копачинці Чернелицького, тепер Городенківського району. Український архітектор і будівничий. Лауреат Державної премії України в галузі архітектури 1988 (диплом за № 004). Закінчив Чернелицьку СШ і Львівський політехнічний інститут. 1969-1973 – перший головний архітектор Калуша, 1977-1978 – начальник сектору ландшафтної архітектури
Івано-Франківської обл. відділення інституту «Укржитлоремпроєкт», 1978-1986 – головний архітектор Івано-Франківської філії інституту «Укркомунремшляхпроект», 1986-1988р. – головний художник Івано-Франківського художньо-оформлювального комбінату. З 1989 на пенсії. Один з проектантів комплексної забудови вул. Радянської (тепер – Незалежності) і створення пішохідної зони, реконструкції Меморіального кладовища на теперішній вул. Б. Лепкого (1985), церков у Боднарові, Вікторові, Рибному і Тюдеві, ресторанів «Білий камінь» на вул. Незалежності в Івано-Франківську і «Під ясенами» у Калуші. Персональний каталог – авторські твори та документальні матеріали
Ганна Дорошенко про Г. Будзика
Ганна Дорошенко,
член Національної спілки письменників
і Національної спілки журналістів України
член Національної спілки письменників
і Національної спілки журналістів України
77 – щастя в квадраті
Але не слід забувати, що діялося це в 1988 році, та ще в «найсправедливішій і найдемократичнішій» країні світу. І шлях до зірок там проходив через десятки коридорів і кабінетів, здебільшого безконечно далеких від зоряного світла, зате життя претендента досліджували від моменту зачаття прадіда, дівоцьких симпатій прабабці, кулінарних та сексуальних уподобань всіх родичів по всіх лініях і колінах. Тому через ті колючі терни істинний митець проходив вкрай рідко. Ну а пан Григорій все життя мав пряму причетність до чесної, працьовитої, національно свідомої селянської родини з села Копачинці Городенківського району на Івано-Франківщині. І дідусь Микита, і батько Петро працювали в поті чола, тож сім’я була досить заможною. Григорій народився 17 червня 1937 року і був у своїх батьків четвертою дитиною із шести. Любов до всього українського – рідної мови, історії, національного світосприйняття – прийшли до хлопчика з молоком матері. Він народився українцем на українській землі і прагнув залишатись ним щодня, щомиті свого непростого життя. Але така вже доля нашого народу, що бути українцем в Україні у всі віки і всі часи – то найважча і найнебезпечніша місія. На жаль, трагічне підтвердження цієї думки маємо сьогодні, коли сотні синів і дочок України у своїй суверенній державі загинули і продовжують гинути за право шанувати національні святині, бути патріотами своєї країни, розмовляти рідною мовою. І це при тому, що в державі начебто є уряд, Верховна Рада, діють державні інституції.
Та повернемося до пана Григорія і на прикладі складних перипетій його долі покажемо, як теперішнє випливає з минулого і плавно переходить у майбутнє. Отож, Союз на грані розвалу (а звір в агонії особливо небезпечний), в старовинному Станіславі талановитий архітектор матеріалізує європейську Україну, суспільство готове оцінити його творчість найвищою державною відзнакою. Але не тут-то було. Знаходиться чимало заздрісників і недоброзичливців і серед начебто колег з різних мистецьких цехів (бо ж кілька премій в різних номінаціях в одне місто не дадуть!), і «скарбошукачі» з партійних комітетів у дружній співпраці з бійцями невидимого фронту з вулиці Чекістів вкотре нагадують архітекторові про його первородний гріх і, звісно ж, інформують про це куди слід. В результаті розгортається цілий детектив на тему «Дати не можна не відзначити».
І от відомий у місті діяч (а нині ще більш відомий в Україні «патріот-українець»), на совісті якого поламана доля не одного митця-галичанина, запускає механізм недопущення нагороди Григорія Будзика через причетність його сім’ї до національно-визвольних змагань. Як же – батько член ОУН з 1936 року, засуджений у 1945 році військовим трибуналом на 15 років сталінських концтаборів та 5 років позбавлення в правах і помер у тюрмі, брати воювали в лавах бандерівців. Довго думали-гадали «партийные товарищи»: як то наситити вовка при живій овечці, і знайшли вихід. Відділили премію в галузі архітектури від Шевченківської премії і зробили її окремою Державною премією. В результаті безлічі мудрих і не дуже кроків і рішень справедливість перемогла. Пан Григорій донині дивується, що його родинні зв’язки внесли такі зміни в систему державних нагород в цілому і в галузі архітектури зокрема. Доречно відзначити, що лауреатами такої ж премії стали архітектори Леонід Попиченко, Віталій Альощенко, Володимир Мартинюк, а також Олександр Василенко.
Але на серед найвідоміших – кафе «Білий камінь» та «Обрядовий салон» в обласному центрі, бар «Під ясенами» та кінотеатр ім. Ленінського комсомолу в Калуші. Кожен творчий задум автора глибоко неповторний, індивідуально виражений, з яскравим національним наповненням. З цього приводу було чимало схвальних відгуків і публікацій. Та найбільш повно і об’ємно творчий шлях архітектора висвітлено в книзі-альбомі з промовистою назвою «Зодчий Григорій Будзик», підготовленій в співавторстві відомого прикарпатського письменника Геннадія Бурнашова і талановитої журналістки Марти Войцехівської-Павлишин, яка чи не найбільш серед інших приділила увагу мистецькому доробку пана Григорія. Мою увагу, серед іншого, привернув фрагмент з розділу, де йдеться про рідне село архітектора, в якому він у 2002 році при всебічній підтримці односельців створив музей «Борці за волю України». Так от, «на урочищі Городище, котре розташоване на північному боці села, в 1949-1953 роках працівниками Львівської філії Академії наук України проводились розкопки. Знайдено багато решток історичних пам’яток, а також 33 поховання, що відносяться до древньої Русі ХІІ-ХІІІ ст. Померлі орієнтовані головами на захід. Знайдено також близько 100 предметів різних епох – кремінь, що свідчить про пізній палеоліт, і кремінь, який є доказом бронзового віку, а також кераміка, обмазка, які аргументують трипільську культуру». Ці рядки спроектували в моїй уяві багатотисячний історичний зріз на прикладі однієї української місцини, наступність і спадковість роду – народу, який є невід’ємною частиною європейського простору не лише географічно, але й духовно. Очевидно, саме цей внутрішній європейський стержень, виплеканий на добротному родинному грунті, скерував творчу енергію зодчого Будзика в ще одне, дуже дороге і важливе для нього русло – зведення храмів. Шість греко-католицьких церков наблизили український всесвіт до Господа завдяки високим порухам душі і витонченому таланту пана Григорія. Воістину, у кожного своя дорога до храму.
В дитинстві хлопчик мріяв стати священиком, а в дорослому житті, будуючи церкви, примножував і вдосконалював християнську паству як десятки священнослужителів. Храми за авторством та співавторством архітектора підпирають українське небо в селах Боднарові на Калущині, Рибному, Тюдеві, Вікторові, Зборові, Верхньому Угриневі.. Декілька днів тому, коли ми розмовляли з паном Григорієм, він, ніби між іншим, розповів, що напередодні відбув чергову – 285 (!) операцію. Саме таку нечувану кількість хірургічних втручань довелося витримати за життя цьому незламному чоловікові, з них близько 10 надважких. Що ж допомогло здолати такі випробування, здійснити сміливі мрії і, сповненим творчих задумів і невичерпного оптимізму, дякувати Господеві за чергову високу віху в житті – символічно щасливу дату – 77 літ. Звісно ж, найперше – то віра у Бога. Але не менш була любов, у всіх її вимірах. А ще наш іменинник не втомлюється дякувати долі за велике щастя – зустріч з всеосяжним коханням свого життя – хочу наголосити, що пан Григорій є своєрідним зачинателем цілої архітектурної династії – його справу продовжили син Петро і невістка Алла, син брата Михайла – Василь і його дружина Оксана та братова онука Іванна. А ще до пана Григорія дуже пасує прислів’я: «Скажи, хто твій друг, я скажу тобі, хто є ти». Усе життя навколо нього багато цікавих талановитих людей. В гостинній оселі сім’ї Будзиків десятки альбомів і папок з фотографіями, вирізками з газет. Як і кожен митець, пан Григорій не має часу розсортувати свої архіви, відкладає на потім. І добре робить, бо ще молодий. Взагалі, він навіть не цілком відповідає вимогам нашої рубрики «високолітні», адже тут віковий поріг – 80. Просто дуже вже спокусливе число – 77. Кажуть, що цифра 7 – щаслива, тоді цей день народження – то щастя в квадраті. А його, того щастя, забагато не буває. Особливо у наш тривожний час. Переглядаємо сотні світлин, з яких зорять усміхом незабутні побратими Григорія Будзика – Опанас Заливаха, Геннадій Бурнашов, Олександр Коровай, сотні інших – нині сущих і відлетілих за обрій. Серед інших майнув погляд мого чоловіка Ярослава Дорошенка, який багато років приятелював з паном Григорієм. Такий собі привіт із вічності... Усі вони – невід’ємна частина його долі.
А ще у нього чимало захоплень, як-от живопис, театр, бджолярство, і навіть куховарство. Великий життєлюб, пан Григорій любить і сприймає світ у всіх його вимірах, як архітектор. Не буває не важливих ліній, бо усі вони – видимі і невидимі – в цілісності створюють єдине неділиме ціле. І тому просто не можу не згадати тут публікацію газети «Нова зоря» (число 23 (543) 2003 рік) за підписом Єлизавета Чуприна. Автор статті – медсестра, котра допомагає пану Григорію як медик. Йдеться про майже неймовірну як на наш час реальність: у двері квартири архітектора, який в той час нездужав, подзвонив бомж. Це була геть опущена людина з ледь вловимими залишками інтелігентності на обличчі, з закривавленими ногами у порваному взутті. Господар не лише впустив жебрака до хати, а запросив сісти, роззутися (ноги виглядали страшним кривавим місивом навіть як для медика) і, принісши миску з теплою водою, велів «гостеві» опустити в неї ноги. Майже біблійний сюжет. Потім подав новий гарний рушник і лікувальний крем для ніг. А на завершення додав нові шкарпетки, добротні шкіряні туфлі, хлібину і декілька гривень. Усе це дійство відбувалося мовчки, як в німому кіно. Прийшовши до тями, пришелець з іншого виміру зі слізьми на очах вклонився добрій людині і промовив: «Я ще прийду до Вас, принесу грибів». Після того, як спробуєш уявити все описане, хочеться просто помовчати...
А наостанок прошу у неба здоров’я і многая літ для архітектора, будівничого, зодчого Григорія Будзика, великого українця, патріота, людини. Такі, як він, завжди були потрібні Україні, а тепер особливо, бо будувати і перебудовувати є що. Сподіваюсь, що вже завтра настане новий день творення.
Інтервю з Григорієм Будзиком
Знайомства, зустрічі, події. Вип. 9 : збірник інтерв’ю / Івано-Франків. ОУНБ ім. І. Франка, від. літ. з мистец. ; [упоряд. Г. І. Пристай, М. В. Дем'янів, Н. М. Чабан]. – Івано-Франківськ, 2016. – 46 с.
– Де Ви народилися й зростали, чим цікавилися?
– Народився я 17 червня 1937 року в с. Копачинці Городенківського району у багатодітній патріотичній селянській родині, у своїх батьків – матері Євдокії та батька Петра. Я є четвертою дитиною із шести. Батько Петро (1900-1955 рр.) помер у тюрмі Комі АРСР, член ОУН з 1936 р., засуджений в 1945 р. військовим трибуналом на 15 років сталінських концтаборів та 5 років позбавлення в правах. Матері Євдокії з малими дітьми вдалося врятуватися від Сибіру. Брати Гнат (1928-1989 рр.) і Михайло (1930-2001 рр.) були членами бандерівського Руху Опору. Сім’я була заможною, жили в достатку, бо батько мав достатньо поля, лісу, у місті Городенці – свій магазин, бричку, дві пари коней, три корови і багато іншого.
Мій батько не бажав служити в Радянській армії, але його насильно вдягнули у солдатську форму, проте він утік додому. Батько розумів, що за цей вчинок зазнає репресій, тому у саду викопав невелику яму, де облаштував собі сховок. Вдень – був у сховку, а вночі приходив до хати, і ми, діти, ретельно берегли цю таємницю, оскільки розуміли, що за це батька можуть позбавити життя.
– Яким було Ваше дитинство і чи запам’яталось щось із нього незвичне?
– Дитинство в післявоєнний час було дуже голодним і холодним. Від голоду були опухлими. Найяскравіші дитячі спомини – про те, як ми, діти, один за одним розтікаємося по людях від солдатів зі зброєю. Я сиджу серед сусідських дітей. «Це твій брат?» – питають сусідську дівчину, вказуючи на мене. «Це твоя сестра?» – питають мене. І ми рятувалися неправдою. Були гартовані не видати одні одних.
...Якось гітлерівська артилерія атакувала село. Ми, налякані діти, скупчилися на печі. Мати наказала всім ховатися у дворі, в льоху і прибудовах. І хоч дуже не хотілося залишати теплу піч, мусіли підкоритися. Коли ж стрілянина стихла, повернулися до хати і з подивом побачили над піччю величезну діру від ворожого снаряду...
– Чи думали, що станете відомим архітектором? Для усіх нас є цікавим питання: як Ви, хлопець із села «видряпувалися» (за Франком) до тої вершини вселюдської культури?
– В дитинстві я дуже любив багато малювати, ліпити з мокрого піску, а також мріяв стати художником та священиком. То й не дивно, що я в мріях і в буднях часто перевтілювався в церковнослужителя, пристосовуючи мамину таркату хустку за фелон. Пригадую, у нас загинуло курча. Я зібрав дітлахів з вулиці й організував справжнісінький похорон, з хрестами, хоругвами, навіть з прощею над могилкою біля яблуні.
В армії я продовжував малювати, оформляти стенди, інтер’єри військових актових залів.
З нестатками родини, біографією сина ворога радянської влади не міг сподіватися на великі науки, тим більше реалізувати в часи атеїзму свою мрію.
Документи я подав одразу до двох престижних закладів Львова – до «Політехніки» на архітектурний відділ та до художнього училища ім. І. Труша. Складав одні іспити, готувався до інших. Вступив одразу до обох навчальних закладів. Стояв біля виставлених списків зарахованих на навчання студентів і плакав як малий хлопчисько. Допоміг Господь Бог, якого я так просив.
– Яким було Ваше село сто років тому? Чим жило? Які спогади іще збереглися?
– Село Копачинці розташоване на правому березі річки Дністер, за 22 кілометри від районного центру – Городенки. Це наддністрянське, надзвичайно красиве кожної пори село-сад, має свою далеку і близьку історію.
На північному боці села розташоване урочище Городище на якому в 1949-1953 роках працівниками Львівської філії Академії наук України проводились розкопки. Знайдено багато решток історичних пам’яток, що відносяться до древньої Русі ХІІ-ХІІІ ст., а також близько 100 предметів різних епох – кремінь, який є доказом бронзового віку.
Скільки себе пам’ятаю у рідних Копачинцях постійно ходили вертепи. Хоча влада розганяла такі дійства, молодь все ж таки не боялася відтворювати народні традиції. Ще 18-річним юнаком я став ініціатором вертепу, виготовляв костюми, а всі заколядовані гроші віддавали до церкви. Був учасником художньої самодіяльності, грав у різних виставах. Будучи студентом Львівської Політехніки був учасником танцювального ансамблю. Нам довелося виступати на сценах Львівської опери та ін. Вже пізніше, в 1990 році, відроджували «Вертеп», а в 1995 році «Маланку».
– А як у неділі та свята, чи відчувалася якась особливість днів?
Безперечно. Правилося в церкві чи ні, одяг на кожному був святковий. Обов'язком в нашій сім'ї було ходити на Службу Божу, а покаранням для дитини – не мати права піти до церкви, поки не виправить свою провину. Слово священика було в особливому авторитеті, пошанівку в нашій хаті. І вже підсвідомо найвищою висотою людини для мене було мовлене в церкві слово. Щасливі дитячі мрії про сан священика в атеїстичні часи не здійснилися, проте Господь в особливий спосіб покликав мене слугою на свої стежки. В моєму житті були важкі недуги, які я переніс і витерпів завдяки молитві. І я зрозумів, що прийшов час віддяки Всевишньому. Радянська освіта не вчила студентів-архітекторів, як будувати церкви. Це мистецтво осягав самостійно, вивчав світову культуру та традиції християнського народу. З допомогою молитви та праці вдалося запроектувати і збудувати шість церков: церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Тюдів; церква Архістратига Михаїла в селі Верхній Угринів; Собор Пречистої Діви Марії у селі Рибне; церква Покрови Пресвятої Діви Марії в селі Футори Тернопільської області; церква Покрови Пресвятої Діви Марії в селі Вікторові і церква введення в храм Пресвятої Богородиці в селі Боднарів.
– Беручи до уваги Ваш доробок, справді можна сказати, що місію даною Вам Богом виконано. Наскільки Ви, на власну думку, реалізували свій талант, наскільки «виконали програму» свого життя?
– Я ніколи більше в житті не мав такого піднесення, натхнення, сили і віри, як в часи будівництва церков. В такий спосіб складаю дяку Творцеві за дарований мені талант, а також силу духу, яка допомогла здолати важкі випробування долі – дев’ять перенесених операцій. Впевнений, що своє життя я не змарнував і Бог дасть мені наснагу на спорудження ще не одної архітектурної споруди.
– Без чого ще, крім творчої праці, ви за жодних обставин не хотіли б обходитися?
– Без моєї сім’ї і без мого товариства. Властиво, це – три кити, на яких стою. Бо належу до тих, хто любить не лише працю і людей, а й середовище. Моя дружина Наталія, вродлива і мужня жінка, підтримувала мене у всіх починаннях, завжди була поруч, виходжувала після операцій, додавала сили, віри, натхнення. Разом ми вже 50 років, виховали двох чудових дітей – сина Петра і доньку Лесю, котрі дарували нам прекрасних внуків – Богдана, Юлію, Дарія.
– Іншою цікавою сторінкою в життєписі Григорія Петровича є грань таланту, яку він замовчував. Це – малярство, зокрема акварельний живопис і пастельна графіка. Не маючи спеціальної шкільної освіти з малювання, я справлявся навіть з досить складними композиціями, керуючись виключно внутрішнім відчуттям образотворчої культури. Виконав декілька десятків творів, переважно краєвиди та етюди з натури. Проте багато робіт, які посилав на виставки, не повернулися.
– Чи вважаєте себе оптимістом. Якщо так, у чому він, оптимізм ваш виявляється?
– Просто часто все йде не так швидко, як ми прагнемо, чи не зовсім так, як уявляємо це собі. Проте, на моє глибоке переконання, мрії здійснюються... Але то справа праці й розуму, а не байдикування і очікування. І все це в Божих руках.
– А що для вас є мудрість?
– Я гадаю, що мудрість людини – бути людиною завжди, пам’ятати, за чиїм образом і подобою вона створена.
– Ви часто відвідуєте культурно-мистецькі заходи, які відбуваються у нашій бібліотеці. Ваша думка, щодо просвітницької діяльності книгозбірень.
– Сучасній бібліотеці потрібно започатковувати новітні послуги, прагнути до впровадження інновацій у проведенні просвітницьких заходів. Це дозволить бібліотеці бути сучасним, доступним, толерантним закладом, що сприяє розвитку наукового, інтелектуального, духовного потенціалу громади. Сучасні культурно-мистецькі проекти бібліотек, їх високопрофесійна інформаційно-пошукова робота сприяють збереженню та популяризації пісенного мистецтва, фольклору, традицій регіону. Народні ж промисли тим сильні, що є основою нашої національної інакшості й ідентичності, але потребують передачі з покоління в покоління. Бібліотеки повинні стимулювати інтерес громади до культурно-мистецьких надбань свого регіону. Але, на мою думку, відділ літератури з мистецтва чудово справляється з цим завданням, ви йдете у ногу з часом, а інколи й випереджаєте його. Дякую вам за таку велику роботу і за увагу до мене.
Відверто скажемо, Григорію Петровичу у цьому житті пощастило, адже його наполеглива праця, цілеспрямованість і віра у власний творчий потенціал призвели до широкого громадського визнання. Митцю органічно вдалося поєднати творчість з важкою працею архітектора. Щоденна праця, помножена на відверту любов до мистецтва стала сенсом і важливою опорою в житті митця.
Григорій Будзик став лауреатом Державної премії Української РСР по архітектурі, нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», грамотою Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Кардинала Любомира Гузаря. У творчому рахунку майстра чимало здобутків, які передували цій високій відзнаці. Серед них керівництво і участь в проектах з реконструкцій будівництва та благоустрою парків культури, майданів та скверів на Івано-Франківщині. Серед найвідоміших проектів – реконструкція вул. Радянської (нині Незалежності) та створення пішохідної зони в м. Івано-Франківську, реконструкція площі перед аеропортом, Меморіального скверу на вул. Незалежності, площі Міцкевича та скверу поруч з медичною академією, облаштування меморіального кладовища на вул. Б. Лепкого, площа перед облдержадміністрацією по вул. Грушевського. А ще – музей «Борців за волю України» в рідному селі, кафе «Кристал», що на вул. Незалежності в Івано-Франківську, інтер’єри та екстер’єри багатьох ресторанів, кафе, відпочинкових закладів в Івано-Франківську, області та Прикарпатті.
«Я дякую Богу за любов до України, до матері, до братів-сестер, за добре здорове коріння свого роду...» – наголошує Григорій Будзик.
Григорій Будзик
Джерела любові Григорія Будзика
Навіщо чекати отих аж останніх прощ?
Людина людині пробачити може щомиті.
У чистого серця джерела любові відкриті,
А любляче серце сильніше за жезла вельмож.
Марта Войцехівська-Павлишин
– Де Ви народилися й зростали, чим цікавилися?
– Народився я 17 червня 1937 року в с. Копачинці Городенківського району у багатодітній патріотичній селянській родині, у своїх батьків – матері Євдокії та батька Петра. Я є четвертою дитиною із шести. Батько Петро (1900-1955 рр.) помер у тюрмі Комі АРСР, член ОУН з 1936 р., засуджений в 1945 р. військовим трибуналом на 15 років сталінських концтаборів та 5 років позбавлення в правах. Матері Євдокії з малими дітьми вдалося врятуватися від Сибіру. Брати Гнат (1928-1989 рр.) і Михайло (1930-2001 рр.) були членами бандерівського Руху Опору. Сім’я була заможною, жили в достатку, бо батько мав достатньо поля, лісу, у місті Городенці – свій магазин, бричку, дві пари коней, три корови і багато іншого.
Мій батько не бажав служити в Радянській армії, але його насильно вдягнули у солдатську форму, проте він утік додому. Батько розумів, що за цей вчинок зазнає репресій, тому у саду викопав невелику яму, де облаштував собі сховок. Вдень – був у сховку, а вночі приходив до хати, і ми, діти, ретельно берегли цю таємницю, оскільки розуміли, що за це батька можуть позбавити життя.
– Яким було Ваше дитинство і чи запам’яталось щось із нього незвичне?
– Дитинство в післявоєнний час було дуже голодним і холодним. Від голоду були опухлими. Найяскравіші дитячі спомини – про те, як ми, діти, один за одним розтікаємося по людях від солдатів зі зброєю. Я сиджу серед сусідських дітей. «Це твій брат?» – питають сусідську дівчину, вказуючи на мене. «Це твоя сестра?» – питають мене. І ми рятувалися неправдою. Були гартовані не видати одні одних.
...Якось гітлерівська артилерія атакувала село. Ми, налякані діти, скупчилися на печі. Мати наказала всім ховатися у дворі, в льоху і прибудовах. І хоч дуже не хотілося залишати теплу піч, мусіли підкоритися. Коли ж стрілянина стихла, повернулися до хати і з подивом побачили над піччю величезну діру від ворожого снаряду...
– Чи думали, що станете відомим архітектором? Для усіх нас є цікавим питання: як Ви, хлопець із села «видряпувалися» (за Франком) до тої вершини вселюдської культури?
– В дитинстві я дуже любив багато малювати, ліпити з мокрого піску, а також мріяв стати художником та священиком. То й не дивно, що я в мріях і в буднях часто перевтілювався в церковнослужителя, пристосовуючи мамину таркату хустку за фелон. Пригадую, у нас загинуло курча. Я зібрав дітлахів з вулиці й організував справжнісінький похорон, з хрестами, хоругвами, навіть з прощею над могилкою біля яблуні.
В армії я продовжував малювати, оформляти стенди, інтер’єри військових актових залів.
З нестатками родини, біографією сина ворога радянської влади не міг сподіватися на великі науки, тим більше реалізувати в часи атеїзму свою мрію.
Документи я подав одразу до двох престижних закладів Львова – до «Політехніки» на архітектурний відділ та до художнього училища ім. І. Труша. Складав одні іспити, готувався до інших. Вступив одразу до обох навчальних закладів. Стояв біля виставлених списків зарахованих на навчання студентів і плакав як малий хлопчисько. Допоміг Господь Бог, якого я так просив.
– Яким було Ваше село сто років тому? Чим жило? Які спогади іще збереглися?
– Село Копачинці розташоване на правому березі річки Дністер, за 22 кілометри від районного центру – Городенки. Це наддністрянське, надзвичайно красиве кожної пори село-сад, має свою далеку і близьку історію.
На північному боці села розташоване урочище Городище на якому в 1949-1953 роках працівниками Львівської філії Академії наук України проводились розкопки. Знайдено багато решток історичних пам’яток, що відносяться до древньої Русі ХІІ-ХІІІ ст., а також близько 100 предметів різних епох – кремінь, який є доказом бронзового віку.
Скільки себе пам’ятаю у рідних Копачинцях постійно ходили вертепи. Хоча влада розганяла такі дійства, молодь все ж таки не боялася відтворювати народні традиції. Ще 18-річним юнаком я став ініціатором вертепу, виготовляв костюми, а всі заколядовані гроші віддавали до церкви. Був учасником художньої самодіяльності, грав у різних виставах. Будучи студентом Львівської Політехніки був учасником танцювального ансамблю. Нам довелося виступати на сценах Львівської опери та ін. Вже пізніше, в 1990 році, відроджували «Вертеп», а в 1995 році «Маланку».
– А як у неділі та свята, чи відчувалася якась особливість днів?
Безперечно. Правилося в церкві чи ні, одяг на кожному був святковий. Обов'язком в нашій сім'ї було ходити на Службу Божу, а покаранням для дитини – не мати права піти до церкви, поки не виправить свою провину. Слово священика було в особливому авторитеті, пошанівку в нашій хаті. І вже підсвідомо найвищою висотою людини для мене було мовлене в церкві слово. Щасливі дитячі мрії про сан священика в атеїстичні часи не здійснилися, проте Господь в особливий спосіб покликав мене слугою на свої стежки. В моєму житті були важкі недуги, які я переніс і витерпів завдяки молитві. І я зрозумів, що прийшов час віддяки Всевишньому. Радянська освіта не вчила студентів-архітекторів, як будувати церкви. Це мистецтво осягав самостійно, вивчав світову культуру та традиції християнського народу. З допомогою молитви та праці вдалося запроектувати і збудувати шість церков: церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Тюдів; церква Архістратига Михаїла в селі Верхній Угринів; Собор Пречистої Діви Марії у селі Рибне; церква Покрови Пресвятої Діви Марії в селі Футори Тернопільської області; церква Покрови Пресвятої Діви Марії в селі Вікторові і церква введення в храм Пресвятої Богородиці в селі Боднарів.
– Беручи до уваги Ваш доробок, справді можна сказати, що місію даною Вам Богом виконано. Наскільки Ви, на власну думку, реалізували свій талант, наскільки «виконали програму» свого життя?
– Я ніколи більше в житті не мав такого піднесення, натхнення, сили і віри, як в часи будівництва церков. В такий спосіб складаю дяку Творцеві за дарований мені талант, а також силу духу, яка допомогла здолати важкі випробування долі – дев’ять перенесених операцій. Впевнений, що своє життя я не змарнував і Бог дасть мені наснагу на спорудження ще не одної архітектурної споруди.
– Без чого ще, крім творчої праці, ви за жодних обставин не хотіли б обходитися?
– Без моєї сім’ї і без мого товариства. Властиво, це – три кити, на яких стою. Бо належу до тих, хто любить не лише працю і людей, а й середовище. Моя дружина Наталія, вродлива і мужня жінка, підтримувала мене у всіх починаннях, завжди була поруч, виходжувала після операцій, додавала сили, віри, натхнення. Разом ми вже 50 років, виховали двох чудових дітей – сина Петра і доньку Лесю, котрі дарували нам прекрасних внуків – Богдана, Юлію, Дарія.
– Іншою цікавою сторінкою в життєписі Григорія Петровича є грань таланту, яку він замовчував. Це – малярство, зокрема акварельний живопис і пастельна графіка. Не маючи спеціальної шкільної освіти з малювання, я справлявся навіть з досить складними композиціями, керуючись виключно внутрішнім відчуттям образотворчої культури. Виконав декілька десятків творів, переважно краєвиди та етюди з натури. Проте багато робіт, які посилав на виставки, не повернулися.
– Чи вважаєте себе оптимістом. Якщо так, у чому він, оптимізм ваш виявляється?
– Просто часто все йде не так швидко, як ми прагнемо, чи не зовсім так, як уявляємо це собі. Проте, на моє глибоке переконання, мрії здійснюються... Але то справа праці й розуму, а не байдикування і очікування. І все це в Божих руках.
– А що для вас є мудрість?
– Я гадаю, що мудрість людини – бути людиною завжди, пам’ятати, за чиїм образом і подобою вона створена.
– Ви часто відвідуєте культурно-мистецькі заходи, які відбуваються у нашій бібліотеці. Ваша думка, щодо просвітницької діяльності книгозбірень.
– Сучасній бібліотеці потрібно започатковувати новітні послуги, прагнути до впровадження інновацій у проведенні просвітницьких заходів. Це дозволить бібліотеці бути сучасним, доступним, толерантним закладом, що сприяє розвитку наукового, інтелектуального, духовного потенціалу громади. Сучасні культурно-мистецькі проекти бібліотек, їх високопрофесійна інформаційно-пошукова робота сприяють збереженню та популяризації пісенного мистецтва, фольклору, традицій регіону. Народні ж промисли тим сильні, що є основою нашої національної інакшості й ідентичності, але потребують передачі з покоління в покоління. Бібліотеки повинні стимулювати інтерес громади до культурно-мистецьких надбань свого регіону. Але, на мою думку, відділ літератури з мистецтва чудово справляється з цим завданням, ви йдете у ногу з часом, а інколи й випереджаєте його. Дякую вам за таку велику роботу і за увагу до мене.
Відверто скажемо, Григорію Петровичу у цьому житті пощастило, адже його наполеглива праця, цілеспрямованість і віра у власний творчий потенціал призвели до широкого громадського визнання. Митцю органічно вдалося поєднати творчість з важкою працею архітектора. Щоденна праця, помножена на відверту любов до мистецтва стала сенсом і важливою опорою в житті митця.
Григорій Будзик став лауреатом Державної премії Української РСР по архітектурі, нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», грамотою Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Кардинала Любомира Гузаря. У творчому рахунку майстра чимало здобутків, які передували цій високій відзнаці. Серед них керівництво і участь в проектах з реконструкцій будівництва та благоустрою парків культури, майданів та скверів на Івано-Франківщині. Серед найвідоміших проектів – реконструкція вул. Радянської (нині Незалежності) та створення пішохідної зони в м. Івано-Франківську, реконструкція площі перед аеропортом, Меморіального скверу на вул. Незалежності, площі Міцкевича та скверу поруч з медичною академією, облаштування меморіального кладовища на вул. Б. Лепкого, площа перед облдержадміністрацією по вул. Грушевського. А ще – музей «Борців за волю України» в рідному селі, кафе «Кристал», що на вул. Незалежності в Івано-Франківську, інтер’єри та екстер’єри багатьох ресторанів, кафе, відпочинкових закладів в Івано-Франківську, області та Прикарпатті.
«Я дякую Богу за любов до України, до матері, до братів-сестер, за добре здорове коріння свого роду...» – наголошує Григорій Будзик.
Марта Войцехівська-Павлишин про книгу Зодчий Григорій Будзик
Бурнашов Г. Зодчий Григорій Будзик. Віддяка Всевишньому [Текст] : [книга-альбом] / Бурнашов Г., Марта Войцехівська –Павлишин. – Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2009. – 75 с.
Ідея створити цю книжку про знаного івано-франківського архітектора Григорія Будзика та збудовані ним церкви належить не менш шанованому нашому краянинові – письменнику Геннадію Бурнашову. Не дивно, адже тривалий період підтримують дружні стосунки. А зустрічаючись, часто розмовляють у своєму товаристві про сокровенні історії, переживання, про зроблене й заплановане, буденне й високе. Власне пан Геннадій, у творчому доробку якого вже шостий десяток написаних книг (головно про національно-визвольні змагання українського народу та історичні постаті подвижників нації), одного разу переконав приятеля зібрати публікації, які з'являлися в періодиці про його діяльність у різні часи, фотографії церков, які проектував та будував. Знав бо, що чимало з такого матеріалу вже є в сімейному архіві родини Будзиків. Адже п. Григорій, створюючи кілька років тому музей Борців ОУН-УПА в рідних Копачинцях на Городенківщині, де народився, добре в цьому потрудився. А що в своїй журналістській роботі мала честь написати кілька статей про свого земляка Григорія Будзика, то з приємністю долучаю й свої рядки на пошану зодчого. В головному так і народилися спільними зусиллями сторінки цього видання.
Це тільки окремі штрихи з біографії, окремі спогади та життєві епізоди. Проглядатиметься суспільне й особисте, суперечливий час, в якому довелося жити й творити цій людині. А головною ниткою оповіді є все-таки урок духовний, дорога до храму, якою йшов змалку Григорій Будзик до усвідомленого вибору служіння Істині й бажання покласти на цей вівтар світло свого серця та добрих справ. І, розумію, написане не вичерпає тему, до якої, сподіваємося, повернеться ще хтось із зацікавлених особистістю зодчого, який створив свої правила, якщо не грамоту, у науці – будувати.
Тішить, що, розмінявши 2007 року восьмий десяток прожитих літ, попри надокучливу хворобу, в проміжках, коли трохи легшає, Григорій Петрович намагається й надалі вести активне громадське життя. В свята й неділі – піти до церкви. Та й не раз, зателефонувавши до родини Будзиків, чула від дружини, пані Наталії: «Зараз чоловік усамітнився для молитов».
«Якщо я зміг, зумів у своєму житті зробити щось потрібне людям, то тільки завдяки помочі Всевишнього. Тому й ця книга нехай буде віддякою Богові», – скаже принагідно співрозмовник.
Люди по-різному бачать свої життєві береги, цілі. Коли ж обирають собі за щоденну працю прославу святості й знаходять у цьому сенс життя, то, безперечно, сіють зерна вічного, прядуть золоті нитки благодаті, стяжають Неба для землі.
Кожного дня, пробудившись зранку, вирушаємо в путь, з берега тимчасовості до берега вічності. Хтось з великих написав, що гріш ціна тому людському життю на землі, яке закінчується в день смерті. Гідне те, що переживає її своїми ділами. Церкви –рятівні кораблі для нас, земних.
З БЕРЕГІВ ТИМЧАСОВОСТІ ДО БЕРЕГА ВІЧНОГО ЙДЕМО ЩОДЕНЬ
Ідея створити цю книжку про знаного івано-франківського архітектора Григорія Будзика та збудовані ним церкви належить не менш шанованому нашому краянинові – письменнику Геннадію Бурнашову. Не дивно, адже тривалий період підтримують дружні стосунки. А зустрічаючись, часто розмовляють у своєму товаристві про сокровенні історії, переживання, про зроблене й заплановане, буденне й високе. Власне пан Геннадій, у творчому доробку якого вже шостий десяток написаних книг (головно про національно-визвольні змагання українського народу та історичні постаті подвижників нації), одного разу переконав приятеля зібрати публікації, які з'являлися в періодиці про його діяльність у різні часи, фотографії церков, які проектував та будував. Знав бо, що чимало з такого матеріалу вже є в сімейному архіві родини Будзиків. Адже п. Григорій, створюючи кілька років тому музей Борців ОУН-УПА в рідних Копачинцях на Городенківщині, де народився, добре в цьому потрудився. А що в своїй журналістській роботі мала честь написати кілька статей про свого земляка Григорія Будзика, то з приємністю долучаю й свої рядки на пошану зодчого. В головному так і народилися спільними зусиллями сторінки цього видання.
Це тільки окремі штрихи з біографії, окремі спогади та життєві епізоди. Проглядатиметься суспільне й особисте, суперечливий час, в якому довелося жити й творити цій людині. А головною ниткою оповіді є все-таки урок духовний, дорога до храму, якою йшов змалку Григорій Будзик до усвідомленого вибору служіння Істині й бажання покласти на цей вівтар світло свого серця та добрих справ. І, розумію, написане не вичерпає тему, до якої, сподіваємося, повернеться ще хтось із зацікавлених особистістю зодчого, який створив свої правила, якщо не грамоту, у науці – будувати.
Тішить, що, розмінявши 2007 року восьмий десяток прожитих літ, попри надокучливу хворобу, в проміжках, коли трохи легшає, Григорій Петрович намагається й надалі вести активне громадське життя. В свята й неділі – піти до церкви. Та й не раз, зателефонувавши до родини Будзиків, чула від дружини, пані Наталії: «Зараз чоловік усамітнився для молитов».
«Якщо я зміг, зумів у своєму житті зробити щось потрібне людям, то тільки завдяки помочі Всевишнього. Тому й ця книга нехай буде віддякою Богові», – скаже принагідно співрозмовник.
Люди по-різному бачать свої життєві береги, цілі. Коли ж обирають собі за щоденну працю прославу святості й знаходять у цьому сенс життя, то, безперечно, сіють зерна вічного, прядуть золоті нитки благодаті, стяжають Неба для землі.
Кожного дня, пробудившись зранку, вирушаємо в путь, з берега тимчасовості до берега вічності. Хтось з великих написав, що гріш ціна тому людському життю на землі, яке закінчується в день смерті. Гідне те, що переживає її своїми ділами. Церкви –рятівні кораблі для нас, земних.
М. Войцехівська-Павлишин
Фотолітопис (матеріали з архіву відділу)
Григорій Будзик з діячами культури та мистецтва на заходах обласної книгозбірні 2012-2017 рр. (з архіву відділу літератури з мистецтва)
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.